Неймовірна історія молодої українки в умовах війни з окупантами
Анні Дикань (Андрющенко) 22 роки. Вона навчається на 6 курсі медичного університету та працює фельдшером у швидкій. З початку повномасштабної війни ця тендітна дівчина з великим серцем залишилася в Харкові, щоб робити те, що вона вміє найкраще — рятувати людей.
Спеціально для Clutch Анна розповіла про виклики, що залишили шрами на серці, чому стала прототипом головної героїні воєнної драми “Я — Надія”, та як потрапила зі зміни на власне весілля.
Анно, як ви вирішили пов'язати життя з медициною? Мріяли стати лікарем з дитинства?
Я єдина і дуже така випрошена, вимолена дитина. Мама мене дуже просила, бо через певні проблеми зі здоров'ям не могла завагітніти.. не вдавалось. Просила Бога, вірила дуже. І вона сказала таку фразу: “Якщо у мене буде дитина, то вона буде рятувати людей”. Так і сталось.
Перші два курси я була впевнена, що працюватиму лікарем в стаціонарі, і буду в білому халаті робити виписки, якісь історії хвороби.. А потім почалася пандемія коронавірусу. Навчання стало дистанційним, але в медичному через це випадає дуже велика практична частина.
Коли я пішла працювати на швидку, то не вміла нічого робити руками. Я навіть тиск не міряла тоді, ін'єкції не робила. Я пішла, щоб навчитися робити маніпуляції. А потім все закрутилось, я закохалась в швидку, і залишилась тут.
А потім раптово війна… Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?
О п'ятій ранку почалися вибухи, я прокинулась. Моя мама працювала на той час водійкою швидкої, а хлопець — фельдшером. У них обох в той день мала бути денна зміна. Ми почали говорити про те, що будемо робити. І мама, і мій хлопець сказали, що підуть на роботу. В мене в той день був вихідний, але я сказала, що піду з ними. Коли прийшла на роботу — для мене знайшлося вільне місце, бо не всі змогли приїхати.
Який виклик став для вас найстрашнішим?
Кожен виклик на влучання був найстрашнішим. Я не можу сказати, що страшніше — бачити мертву людину чи страждаючу людину без руки. Було страшно, коли “прилетіло” біля метро в Харкові, там люди без ніг, без рук залишились.
Було страшно, коли "прилетіло" вночі в гуртожиток. Там були і діти мертві, суцільний жах. Я чергувала 12 годин на пошукових роботах. Треба було описувати разом з поліцією загиблих, надавати медичну допомогу потерпілим, і викликати на себе бригади, щоб вони доставляли пацієнтів до лікарень.
Було дуже страшно, коли “прилетіло” біля суду. Все горіло, дроти з-під трамваю лежали, було скло, все це в диму й у воді. Ми їдем, а водій каже: “Боже, якщо я зараз наїду на скло, то ми й хворого не довезем нікуди, і себе теж. Ми просто станемо, і тоді допомога буде потрібна вже нам".
Тоді ми не могли під'їхати до палаючого будинку, але якось підлаштовувались. Нам дуже допомогли ДСНС, які виносили постраждалих на щитах або на покривалах. Це все було дуже страшно.
А чи була історія, яка, навпаки, вас зворушила?
На четвертий місяць війни я була на виклику, коли дівчинку за лице і шию покусала собака. Їй було років 16-17. Ми тоді надали первинну допомогу, і наполягли на тому, щоб доправити її до лікарні (я тоді була керівником бригади).
І потім ця дівчинка знайшла мою сторінку в Інстаграм, і написала багато теплих слів вдячності. Вона досі лайкає всі мої історії та пише, що тепер теж хоче стати фельдшером.
Мені тоді так було її шкода, адже це молода дівчинка. Я дуже боялась, що у неї залишаться шрами, а вкушені рани взагалі не зашиваються, вони умовно інфіковані. Я розуміла, що дома залишатися не можна, і дуже наполягала на тому, щоб поїхати до лікарні.
Але все закінчилось добре, рани зажили і дівчина щаслива. Це дуже приємно, коли ти впливаєш на життя людини, а вона потім якимось чином знаходить тебе і виявляє таку щиру дитячу вдячність. З дорослими, зазвичай, все складніше.
Анно, ви працюєте в Києві. Чому прийняли рішення про виїзд з Харкова?
Я працювала в Харкові на швидкій ще задовго до початку війни, але саме у військовий час ми працювали півроку. Моя остання зміна була 31-го серпня, а 6 вересня була перша зміна вже в Києві.
Ми з хлопцем переїхали тому, що у мене вже не витримувало здоров’я. Ви знаєте, кожна психіка має свій поріг, а в Харкові на той час, влітку, були обстріли кожну ніч. Так, не кожну ніч були поранені, бо деякі обстріли були просто в землю, в нежитлові будинки, але вони були кожну ніч, і це було навіть за розкладом.
Це ж можна з ґлузду зʼїхати. Я прокидалась о 4:50 ранку, і розуміла, що в мене до обстрілу залишилось 10 хвилин. Кожен ранок о 5 були обстріли. Я собі думаю: "Ок, зроблю каву, встигну, бо прокинулась на 10 хвилин раніше". Ми сиділи в коридорі, ніяких не було ні підвалів, ні метро, просто коридор.
Прийшов якийсь край, коли цей стрес хронічний почав відображатися на моєму фізичному здоров’ї. І тоді моя лікарка сказала: “Ань, або ти змінюєш роботу, або змінюєш локацію цієї роботи, бо далі буде лише гірше”. І ми вирішили, що краще локацію, ніж роботу.
Ви приїхали зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром. Як довго ви разом?
Ми познайомились з Дімою на роботі і разом рік, півроку з яких — військовий час. Ми тоді з ним ще казали, що ці півроку рахуються за десять.
Пропозицію він мені зробив ще в Харкові, на Великдень , який в минулому році припадав на 25 квітня.
Просто після зміни ми прийшли додому, були обстріли, я була дуже втомлена і сумна, і сказала йому: "Ти уявляєш, ми раніше дивились фільми про війну, де люди навіть довчитися не встигли.
А тут така ж ситуація, що ми довчитись не встигли. Ми сім'ю побудувати не встигли. Є вірогідність, що я навіть не буду знати, що таке бути дружиною, мати сім'ю і дітей. Бо просто всього цього ми не встигли зробити. Ця війна застала нас настільки молодими, що ми взагалі нічого не встигли зробити в цьому житті".
І тоді він зробив мені пропозицію просто вдома. Виявилось, що обручка в нього вже була. Для мене це було несподівано, але дуже щиро і по-домашньому. І я погодилась.
Здавалося б, ми всього рік разом, але за період війни він бачив мене усілякою: в істериці, в дуже сильному страху, розпачі. Такою, що, напевно, люди, які по 20 років разом, можуть від цього розлучитися. Тому я вважаю, що якщо ми у війну разом, то далі нам нічого не страшно.
Як відбулось ваше весілля?
Ми одружились 27 січня, бо це був єдиний день, коли ми вихідні. Саме закінчили зміну.
В день весілля брали талончик на чергу, і реєструвались. До нас прийшли гості, було буквально п'ять чоловік — наші близькі друзі.
І вони розповідали, що стоять, чекають з квітами на нас, і підходить працівниця РАГСу. А це звичайна дата, не дзеркальна, тому було мало пар. І вона каже: "А чого ви тут стоїте?", а вони відповідають, що у них пара тут одружується. "Ніяка пара у нас не зареєстрована". І наші друзі такі: "Це як?".
Ми просто трохи запізнилися — прийшли о 15:30, а вони були о 15:00.
Насправді, я мріяла все дитинство, що матиму пишну сукню, велике весілля, буду такою принцесою на своєму весіллі, але я не можу. Ми їздимо, ми бачимо таке горе у людей — як чоловіки плачуть над тілами своїх дружин, над тілами дітей. І яка взагалі може бути сукня, коли це не на часі. Але одружитися хотілося. Тому вирішили одягтися по формі.
Але мій чоловік пообіцяв, що після перемоги ми обов'язково зіграємо весілля, з білою сукнею, як у принцеси.
Як ви стали прототипом головної героїні в воєнній драмі каналу 2+2 “Я — Надія”?
Сценарист цього серіалу Артем Кобзан — мій друг, з яким я була знайома ще до війни. Ми добре спілкувалися. Я знала, що він, як сценарист, дуже добре розбирається в історії. І коли почалась війна, я не знала, що мені робити, і хотіла почути розумну людину, бо мені здається, що історія циклічна.
Я тоді з ним списувалася, він мені свої здогадки розповідав. А я йому розповідала про свою роботу, бо мені більше не було що розповідати. Ми тоді майже жили на роботі.
І його це так тоді розчулило, що він сказав, що напише серіал про нас, коли закінчиться війна. А ми тоді так посміялися. Ми не знали, чи доживемо до завтра, а тут серіал.
Але вже восени він повідомив, що закінчив сценарій. Для мене це було несподівано.
На річницю повномасштабного вторгнення відбулася прем’єра. Я була вражена після перегляду. Головна акторка Вероніка Дюпіна зіграла так, ніби знає мене все життя. До речі, 6 березня на 2+2 можна буде переглянути повтор серіалу.
А ви зустрічались з Веронікою Дюпіною, спілкувались?
Спілкувалися. Вона була дуже розчулена, коли мене побачила вперше, навіть плакала. Загалом, ми поладнали.
Якби ви виїхали на зміну, а там був дуже сильно поранений путін. Чи рятували б ви його?
Я думаю, що так. Рятувала б, і передала б його потім правоохоронцям. Я не експерт в покараннях. Якщо в мене був би такий виклик, я б його виконала.
Що вам допомагало триматися в найтемніші часи?
Моя родина. Це мій вже чоловік і моя мама, яка була поряд майже весь час.
Це мій песик, якого я дуже сильно люблю, і взагалі він як дитина. Коли обстріли, він ховається, але при цьому він такий щасливий. От повертаєшся з доби, а він такий щасливий, наче немає війни, і взагалі пора йти гуляти (усміхається).
Тому так, сім'я і друзі. У нас багато друзів і в Харкові, і вже тут в Києві. Це величезна підтримка.
Що б ви побажали українцям?
Побажала би, напевно, не зациклюватися тільки на війні. Треба продовжувати жити, і кожен повинен продовжувати робити свою роботу. А ще не нехтувати тривогою, бо коли люди нехтують тривогою, в нас з'являється більше роботи. А ми не любимо, коли в нас з'являється більше роботи (сміється). А ще варто мати при собі аптечку, власне, турнікет, як мінімум, купити. А як максимум потренуватися ним користуватися.
P.S.
Анна Дикань (Андрющенко): Нещодавно ми госпіталізували дитинку до дитячої лікарні. Якраз повертались назад і на деяких локаціях побачили людей, які світили в небо і шукали шахеди, бо це було під час повітряної тривоги.
Мені це так зрезонувало, що ми їдемо по проспекту — там ловлять шахедів, тут ми завезли дитину, а ось справа катають асфальт.
І ми такі просто — що відбувається? А наш водій каже: "Бачиш, кожен робить свою роботу: ми — веземо в лікарню, хлопці — ловлять шахедів, робітники — катають асфальт. Українці живуть".
Мені здається ось ці люди, які ловлять шахедів або працюють на ППО, вони рятують життів навіть більше, ніж ми. Ось це я розумію рятувати багато життів. Якби не вони, було б стільки постраждалих, що і ми б не допомогли.